Філософська повість на Україні
МАРІЯ ТУРЧИН
Нетрадиційний погляд на повість «Маруся» Г.Ф. Квітки-Основ'яненка
Дев'ятнадцяте століття заявило про себе в Європі пристрастями свіжих ідей, хмільних, як молоде вино, ідей, що будуть названі романтизмом і на тривалий час визначать особливий стан людських душ і ставлення людини до світу.
Завирували омолоджуючі сили, і народи відчули себе охочими і готовими творити свою історію. Хвиля суспільної активності окремих особистостей і цілих мас докотилась до всіх окраїн старого континенту, готових доказати світові, що для історії немає великих і малих народів, що для кожного є історичний шанс. Оживають Балкани, поневолені турками, прокидаються понімечені чехи, зводиться четвертована Польща, і навіть на великій руїні славної донедавна Української козацької республіки .спалахують вогники надії на нове відродження. До речі згадати, що один із розділів свого «Нарису історії українсько-руської літератури до 1890 р.» Іван Франко так і назвав: «Початки національного відродження України».
Здавалось би, Україна, як європейська держава, вже не існує, її духовні центри (Киево-Могилямську і Острозьку академії) знищено, ліквідовано навіть школи – в суцільній темряві плодитись лиш рабам. Та з землі не вирвали насіння, люди здатні зрадити землю, але земля не зрадить себе.
Квітка довго шукав його, свого Слова. Було воно для нього носієм великого смислу Буття, образом істини, синонімом Правди, а отже – Бога, бо, як пізніше скаже про Квітку Михайло Драгоманов, у нього «ніколи не виходив із голови той дух, що затяг був його в монастир».
Тож; своїм словом Квітка стає на захист честі рідного народу, довівши українськими повістями «Маруся», «Козир-дівка», «Сердешна Оксана», що українська мова – не приречений на зникнення діалект, нею можна творити серйозні, зворушливі і трагічні речі. Повісті стали для українських опонентів у полеміці з російською реакційною пресою вагомим доказом великих можливостей української нації.
Але письменника цікавить не стільки російський реакційний опонент і його ставлення до всього українського, як свій занепалий духом, зневірений у власних можливостях український інтелігент. Відома цитата листа Квітки до російського письменника Плетньова про причини і мету написання повісті «Маруся» є водночас і характеристикою атмосфери руйнування національного духу, формування властивого для поневоленого народу духовного стану, який ми сьогодні звемо комплексом неповноцінності. І ось твори Квітки стали справжнім еліксиром для багатьох його сучасник в і, напевне, не одного з них врятували від трагічної долі Гоголя.
Початок культурної і творчої діяльності Квітки припадає на той час, коли Україна опинилася на стику двох ідеологій: шовіністично-великодержавницької російської, що виробляла в неї установку на вторинність, провінційність, малороство як стереотип соціальної поведінки, та ідеології слов'янського вільного братства, потужним епіцентром якої була Чехо-Словаччина. І якщо російські ідеологи заперечували й саме право українського народу на існування, відводячи йому лиш роль племені, а мова визначалась як діалект російської, то, наприклад, «...в Чехії першої половини минулого століття були люди, яким не бракувало віри в самобутність українського народу та його культури. Серед них у першу чергу слід назвати Я. Коллара, П.Й. Шафарика, В. Ґанку».
Цей період дослідники літератури називають найскладнішим, бо «зв'язки української культури на початку XIX ст. з просвітительською Ідеологією Заходу були ще слабо розвинені, а з новими слов'янськими літературами, які переживали період становлення, не мали систематичного характеру». Та боротьба згаданих вище ідеологій відбувалася на терені, який хоч і був руїною, але руїною великої культури. Слов'янофільські ідеї, зокрема визволення слов'ян та об'єднання їх не під егідою російського царя, як ішло з Росії, а в демократичнім федеративнім союзі, дуже швидко знайшли відгук на Україні. Вони оживили той потужний, хоч і досить висохлий та замулений духовний струмінь, що йшов ще від Києво-Могилянської академії, а тепер був підхоплений Харківським університетом і виводив нашу культуру в річище європейських. Уже сам інтерес до слов'янських народів і культур, а через них – до світових, що жив серед романтиків першої половини XIX століття, учених Харківського університету, видавців журналу «Украинский вестник», одним з яких був І.Г. Квітка-Основ'яненко, був могутнім стимулом для піднесення рідної культури на рівень з європейськими.
Щодо «Украинского вестника», то він відіграв «важливу роль у формуванні нової літератури та виробленні національної літературної мови». Редакція цього журналу з першого ж номера запровадила рубрику «Живописная проза», де друкувалися переклади уривків з кращих творів європейських письменників, зокрема польських, які сприяли поширенню ідей слов'янської єдності, а також французьких, зокрема Б. де Сент-П'єра, ЖФ. Мармонтеля, Ф.Р. Шатобріана, Ж.Ж. Руссо, Ж- Расіна та ін. Щодо творів французьких просвітителів Ш.-Л. Монтеск'є, Ф.-М. Вольтера, Ж.-Ж- Руссо та інших, то вони вже були досить поширеними в Україні завдяки просвітницькій діяльності Я.-П. Ковельського та письменника, перекладача і організатора у 1768 р. при Києво-Могилянській академії «Собрания, старающегося о переводе иностранньїх книг» Г.Б. Козицького.
Це лиш кілька штрихів, що окреслюють широту духовних запитів культурних діячів початку минулого століття, і засвідчують, що Квітка творив не в провінційному, замкнутому, відмежованому від загальноєвропейських процесів середовищі, а орієнтувався на Захід і відіграв, як відзначить пізніше І. Франко, примітну роль в європейському літературному процесі як «творець людової повісті, один з перших того роду творців у європейських письменствах».
Отже, вивести творчість на європейський рівень не тільки за тематикою, а й зробити крок уперед у розвитку літературних жанрів, вийти за межі пануючої тоді травестійно-бурлескної традиції допомогло Квітці відновлення перерваних духовних зв'язків із традиціями давньої української культури, що виявилось в усвідомленні письменником себе як виразника загальнолюдського стану духу. «Творчість Квітки-Основ'янепка утвердила в українській літературі нові епічні форми реалістичного дослідження життя, відкрила нові шляхи пошуку гуманістичного ідеалу, що було успадковане і розвинуте наступним поколінням українських письменникін-прозаїків», - зазначається у нинішній двохтомній історії української літератури. І далі, Квітка-Основ'яненко, як вважає один з авторів цієї праці М.Т. Яценко, є спадкоємцем прогресивних традицій XVI, а особливо XVII -XVIII ст., і творцем нової народної реалістичної повісті. Творчість його стала зв'язуючою ланкою між культурою Ренесансу, сформованою Києво-Могилянською академією, і художнім словом XIX ст., що виброджувало на слов'янофільських ідеях Яна Коллара, Вацлава Ґанки, Павела Йозефа Шафарика, Вука Караджича, виростало на естетичних засадах польських романтиків.
Щоб влитись у загальноєвропейські процеси, українська література за короткий час мусила пройти той шлях, який у деяких країнах тривав десятиліття, .а то й століття, і ця конденсація культурного часу виразилась у конкретному літературному творі – повісті «Маруся» - переплетінням багатьох стилів. У зв'язку з цим .про Квітчині повісті було багато дискусій. Сучасні дослідники творчості Квітки-Основ'яненка ділять українську прозу письменника на твори бурлескно-реалістичні та сентиментально-реалістичні, правда, додають, що окремі з них містять «викладені в напівпубліцистичній манері дидактичні сентенції в дусі християнської моралі», а «Перекотиполе», наприклад, «цікаве насамперед тим, що в ньому яскраво виявилося своєрідне зіткнення просвітительської і романтичної ідеологій».
Безперечно, це не єдина в українському літературознавстві спроба поділу творів Квітки за стильовими домінантами. Треба сказати, що в стильовому визначенні Квітчиних повістей дослідників більше цікавить міра вияву в них сентименталізму, ніж реалізму, чи то просвітительського, від якого письменник відходив, чи то критичного, до котрого наближався. Це намагалися зробити і Микола Зеров, і сучасні дослідники, хоча прийнято вважати, що «сентименталізм на Україні не створив ні окремого напряму, ні течії...». Ставлення до цієї проблеми відбилося навіть у самій побудові досліджень, оскільки ні давніша монографія Н.Л. Калениченко «Українська література XIX ст. Напрями, течії», ні нова «Історія української літератури» (1987) питання сентименталізму в окремий розділ не виділяють.
Щодо ставлення до сентименталізму самого Квітки, то він вважав себе за письменника-реаліста, завзято боронив свій реалізм і своїх героїв бачив писаними з натури. На письменників, що «летають под небесами, изображают страсти, созидают характеры», дивився скептично.
Нас же цікавить питання, чи можна повість «Маруся» вважати філософською? До відповіді на нього близько підходить Зеров, пишучи, що «дидактична тенденція Квітки визначає й композицію його творів. Повість Квітки – повість а these. На початку її автор викладає якісь загальні свої міркування, а фабулою має тільки ілюструвати свою тезу. Так, тезою повісті «Маруся» є: «Нам на цім світі не вічно жити, для чого нам так прив'язуватися до земного і тимчасового». Цією тенденцією пояснюється і смерть Марусі, що спочатку здається невмотивованою, випадковою. Саме смерть Марусі, мужність Наума Дрота, його відданість волі божій та смертна туга Василева є в повісті центральним моментом. Думки, висловлені на початку повісті, часом повторюються і в кінцівках».
Отже, визнаючи повість «Маруся» за побудовою подібною до філософських повістей, як ми можемо порівняти до «Кандіда» чи «Вавілонської царівни» Вольтера, до «Племінника Рамо» чи «Жака-Фаталіста і його Господаря» Дідро (бо підпорядкування розвитку сюжету певній тезі передбачає й логічне доведення її, і необхідність робити певні висновки), Зеров все-таки визначення «філософської» їй не дає. Дослідник докладніше спиняється на тих проблемах, які вже порушувались істориками літератури, вносячи у розв'язання їх певні корекції, і навіть власні спостереження над побудовою, котрі ми цитували вище, не спонукають його до дальших висновків.
Причини неоднакової уваги дослідників до міри вияву в повістях Квітки-Основ'яненка різних стильових впливів, на наш погляд, закладені в самих умовах і породжених ними особливостях розвитку в Україні естетичної думки.
Одне з джерел, якими живиться естетика, є філософія, завдання якої – осмислити найзагальніші вияви людського духу, щоб створити основу для вивчення його через конкретні прояви в політиці, мистецтві, літературі, релігії тощо. Філософія ж на Україні саме як вияв і осмислення української ментальності зазнала такого ж нищівного руйнування, як і всі інші форми існування національного духу. Зі смертю Григорія Сковороди Україна втратила останнього філософа, а величезний доробок професорів Києво-Могилянської академії, вченого гуртка друкарні Києво-Печерської лаври, діячів Острозького культурно-освітнього центру, братських шкіл, колегіумів опинився за межами України, багато з нього зогнило в підвалах російських монастирів, а дещо навіть спалювалось.
То ж коли початок XIX ст. ознаменувався новим відродженням ідеї української незалежності в союзі цільних слов'янських народів, що спричинило й початок сходження української культури до європейського рівня, найпершими відновились такі її види, як література, театр, музика. Власне філософська думка і починає своє інтенсивне відродження лише наприкінці XIX - початку XX століття. Це були окремі праці, переважно статті, а перша спроба системного дослідження розвитку філософії на Україні була зроблена Дмитром Чижевським у працях «Філософія на Україні» (Прага, 1929) та «Нариси з історії філософії на Україні» (Прага, 1931). Саме місце видання цих творів говорить, що вони були недоступні для широкого кола науковців.
Отже, оскільки філософія як цілісна наука, спрямована на осмислення української ментальності, перестала в нас розвиватися, не було уваги і до впливів її на окремі художні явища. То ж критики XIX ст., аналізуючи твори Квітки-Основ'яненка, зачіпали тільки злободенні проблеми, зокрема заперечення сентименталізму, який уже вичерпав свої можливості й втратив моду у читача, і утвердження нових способів художнього освоєння дійсності; створення української літератури і утвердження для свого народу права на існування та ін. Для осмислення ж такого культурного та ідейного явища, як українське просвітительство та вплив його хоча б на Квітку, не було ще умов. Та й при відсутності теоретичних дефініцій жанрових різновидів повісті критики початку чи середини XIX ст. назвати Квітчину «Марусю» філософською не могли. Вони лише констатували, що зароджувалася українська проза, хоча появі її ми маємо завдячувати естетиці просвітительського реалізму. А саме під впливом англійських просвітителів-рсалістів Квітка створює жанри побутового («Пан Халявский») та авантюрно-повчально-описового роману («Жизнь й похождения Петра Степановича сына Столбикова, помещика в трех наместничествах. Рукопись XVIII века»), а під впливом французьких –жанр філософської повісті («Маруся»).
З дистанції часу, коли після тривалих дискусій в українському літературознавстві утвердилося визначення просвітительського реалізму як методу, «...всі оті закиди українським письменникам з боку літературознавців і критиків різних часів у «штучній сентиментальності» (М. Костомаров, О. Котляревський, М Петров), «залишках традицій сентименталізму», й дидактизму, недостатній індивідуалізації образів, у невмінні «звільнитись від деяких положень класицизму» тощо є безпідставними, оскільки вказані «недоліки» зумовлювалися особливостями певного методу і були природними для того часу і відповідного напряму. Але й сучасні історики літератури, відносячи твори Квітки до просвітительського реалізму, все ж не наважуються признатись в існуванні на Україні філософської повісті. І причина тому, ще раз повторюємо, відсутність у нас національної філософської школи цілісного вивчення розвитку філософської думки і впливу її на різні види мистецтва.
Ми ж, визначивши жанр повісті «Маруся» як філософської, повинні сказати, що появою своєю вона зобов'язана впливу не тільки французької літератури, а передовсім творчості Г. Сковороди, яка підготувала ґрунт для вираження просвітительських ідей у більш доступних для читачів формах у порівнянні з філософськими трактатами чи навіть байками.
Питання впливу Григорія Сковороди на творчість Котляревського, Квітки-Основ'яненка, Шевченка ще потребує окремого дослідження. Однак принагідно варто наголосити на окремих моментах. По-перше, треба сказати про величезне поширення творчості Сковорода в народі, особливо його байок та «Саду божественних пісень», вірші якого вже самі по собі є перехідними від лірики суто духовної до того її виду, який ми в XIX ст. назвемо філософським. По-друге, самі філософські ідеї мислителя мали величезний вплив на вибір Квіткою-Основ'яненком, а пізніше Шевченком життєвого шляху і принципів творчості. Квітка не просто сповідує ідеї свого духовного вчителя, а власним життям реалізує їх, живе за прикладом Сковороди. і ті філософські ідеї, які Квітка втілює у своїх творах. для нього є способом життя і нормами щоденної поведінки По-третє, просвітительські ідеї, висловлені Сковородою в його філософських трактатах і художніх творах, окреслюють зовсім інший шлях розвитку філософської думки на Україні, ніж у Європі, який продовжує духовні пошуки книжників ще доби Київської Русі (вони орієнтувалися на духовність, збагачення внутрішнього світу людини, її пізнавальних можливостей Логосом і єднання з ним). Пізніше напрям цей обрали філософи середньовіччя, зокрема Києво-Могилянської академії, для яких чужою була схоластика, а вважалося, що людина наближається до Бога через моральне вдосконалення, самопізнання. Це був інший, ніж західноєвропейський, філософський принцип. І якщо в XVII столітті мислителі в Європі, наприклад Вольтер чи Дідро, прийшли певною мірою до скептицизму, прагнучи пояснити світ і водночас пасуючи перед його недосконалістю, але сподіваючися, що розум, наука, освіта виведуть людство на іншу дорогу, то Сковорода у своїх творах, сповнених оптимізму, вказує шляхи вдосконалення для кожної людини через віднайдення самого себе, своєї природної сутності. А через них – до гармонії з самим собою та світом, до щастя. Звідси природне запитання відносно творчості Квітки-Основ'яненка:
Чи щасливі герої повісті «Маруся»?
Кожен з них, наділений різною мірою сили волі, іде власним шляхом до гармонії із собою. Всім їм випало велике випробування – смерть Марусі. Батьків покійної. Наума Дрота та Настю, вона лише зміцнює у вірі, а Василя, нареченого, вводить у гріх. Для самої Марусі її власна смерть є усвідомленням переходу в інше життя в царстві небеснім, де її чекають більші радість і щастя, ніж навіть у шлюбі з коханим Василем. Тож, відчувши після прийняття тайн Христових величезну радість, вона «...перехрестилась, підвела очиці угору і веселенько проговорила:
- Коли мені... така радість тут... після святого причастя... що ж то буде у царстві небеснім? Прийми і мене, господи, у царство своє святе!
Для Наума Дрота смерть єдиної дочки спочатку дає відчути власну людську слабкість, спричиняє боротьбу в душі земного і вічного, але в такі хвилини рятівною для нього стає молитва, тому він узиває:.
- Господи милосердний! Дай мені розум, щоб я, при такій тяжкій біді, не прогнівив би тебе не тільки словом, та ніже думкою!
Як заспівали вічную пам'ять, так і сам почувся, що йому якось-то стало легше на душі, і хоч і жаль йому дочки, - що то вже і казати, кріпко жаль! - та зараз і подумав: «Воля божа! Вона теперечки у царстві, а за такеє горе, що ми тепер терпимо, бог і нас сподобить з нею бути!»
Бодро дійшов додому.
Дальший розвиток подій у повісті лише послужив підтвердженням, що здобутої рівноваги духу, умиротворення душі він не втрачав до кінця своїх днів, ставши надійною опорою і своїй дружині Насті.
Наречений же Марусі Василь дізнається про її смерть у хвилю найбільшої радості, коли, здолавши немало перешкод, поспішає до коханої, щоб узяти з нею шлюб. Горе будить в ньому гріховні думки, і як не розраджував його Наум Дрот, він біля тіла нареченої «заклявся самому собі смерть заподіять». І ні монастир, в якому він опинився, ні прийнятий ним чернечий чин не рятують від туги, яка і зводить його в могилу. А туга ця, виходячи з учення Сковороди, є великим гріхом. Про що і попереджає Квітка читача ще в тезі повісті, що самим стилем своїм нагадує філософські трактати великого мислителя: «І не удавайсь у тугу, щоб вона тобі віку не укоротила: бо гріх смертельний накликать на себе не тільки смерть, - і саму болість, хоч би яку-небідь: бо не поберігши тіла, загубиш і душу на віки вічні! Більш усього пам'ятуй, що ти ховаєш сьогодні, а тебе заховають завтра; і усі будемо укупі, у господа милосердного на вічній радості; і вже там не буде ніякої розлуки, і ніяке горе, і ніяке лихо нас не постигне».
Наведена цитата є зразком того, що критики в повістях Квітки тривалий час називали «зайвим дидактизмом», моралізуванням тощо. Вона може так і сприйнятись, якщо брати її саму по собі, акцентувати уваги лише на любовній колізії і під тим кутом зору розглядати почуття героїв, міру їх сентиментості. Але в контексті духовних пошуків української філософської школи XVIII ст. і філософських ідей Сковороди про щастя людини в стані її душі, у гармонії мікрокосмосу з макрокосмосом, зрештою, в контексті світоглядних ідей самого Квітки, його повість – це художнє втілення цих ідей. І в композиції самої повісті таке прямолінійне висловлення думок не є дидактизмом, а відіграє організуючу роль, розвиває філософську думку від тези через її доведення і до висновків.
Зрозуміло, що такі ідеї Квітки не узгоджувалися з позиціями марксистсько-ленінської філософії, тому українське літературознавство останніх десятиліть обходило їх чи прагнуло звести їхню роль лише до моралізаторства, переакцентовуючи увагу з філософських аспектів повісті на жанрові. Безперечно, філософські повісті Квітки-Основ'яненка (розроблену письменником у «Марусі» модель дублює й «Сердешна Оксана») відрізняються від повістей французьких просвітителів. Якщо порівнювати їх з Вольтеровими «Кандідом» та «Вавілонською царівною», то це твори глибші за психологізмом, виразніші за індивідуалізацією образів. Вони належать уже прозі XIX ст. з властивим йому рівнем художнього мислення.
Вплив часу позначився й на їхній народності, хоча, як зауважував Зеров, «випередивши Жорж Санд та росіян своїм зверненням до селянського життя, Квітка не випередив їх трактуванням, освітленням свого матеріалу». Повість «Маруся» творилася в епоху романтизму. І хоч сам романтизм як метод художнього освоєння дійсності не знайшов вираження в художній тканині твору (вважається, що його впливом позначені «Ганнуся» і «Перекотиполе»), але як ідейна, світоглядна основа вплинув на вибір героїв повісті із селянського середовища і використання етнографічного матеріалу. Докладні описи обрядів весілля, сватання, похорону, що деякою мірою сповільнюють розвиток сюжету і переобтяжують повість, - усе це вплив ідеології романтиків, які заохочували письменників до вивчення народних звичаїв та введення їх у свою творчість.
Ось під таким кутом зору бачиться нам повість «Маруся», яка доходить до читача в дуже куцому хрестоматійному варіанті, обрізана ідеологічними ножицями до любовної колізії і кількох етнографічних описів. І таке ж трактування її шкільним підручником.
А повість варта того, щоб її перечитувати не раз, особливо в наш час духовних пошуків, на жаль, виразно спрямованих до чужих філософських шкіл, очевидно, через незнання власних культурних традицій. Треба сказати, що повість «Маруся», прочитана без скорочень, надзвичайно цікава для учнів. У ній є все, щоб утримати увагу підлітка від перших рядків до останніх. І сьогодні перед учителем постає завдання не допустити формування в учнів стереотипу, що українська класична література низьковартісна і нецікава для пересічного читача. «Маруся», «Сердешна Оксана», «Козир-дівка» Квітки-Основ'яненка читаються підлітками з таким же захопленням, як твори Жорж Санд, В. Гюго, О. Дюма. А вже після первинного цілісного сприйняття твору учитель має змогу підійти до тих проблем, які повість «Маруся» порушує.
Безперечно, перший урок має бути присвячений знайомству з постаттю самого Квітки-Основ'яненка. Тут значною мірою прислужиться видана в серії «Життя славетних» книжка Івана Ільєнка «Григорій Квітка-Основ'яненко» (К-, 1973). Учителю варто підкреслити такі риси натури письменника, як велику набожність, захоплення філософією Сковороди, прагнення власним життям втілити заповіти великого мислителя.
Завдання другого уроку – вималювати те часове тло, на якому розгорталася культурна діяльність та літературна творчість Квітки. Це початок українського відродження у контексті історичних процесів, що охопили весь слов'янський світ, збудили його до боротьби за національне визволення, за культурне відродження та утвердження у європейському світі, породили ідею союзу вільних слов'янських держав.
Наступний третій, а при необхідності – й четвертий, уроки повинні спрямовуватися на роботу з текстом «Марусі» під кутом розгляду її як повісті філософської. Передувати цьому повинна коротка характеристика Просвітительства і просвітительського реалізму, найвизначніших творів цього напряму, зокрема у Франції й на Україні.
У роботі над текстом звернемо увагу на своєрідність композиції філософської повісті, порівняємо її з учнівськими творами-роздумами, конструкція яких теж виникає на тезі, підтвердити яку мають приклади, доведення чи аргументи, що підводять до певного висновку.
П'ятий урок – це погляд на «Марусю» під кутом зору впливу на неї сентименталізму. Наголосимо, що сам автор заперечував приналежність свого твору до цього напряму, хоч можна сказати, що він зумовив глибшу психологізацію характерів у повісті. І визначення мотивів поведінки героїв має стати завданням цього уроку: у душах героїв іде боротьба божого з людським і герої приходять (або не приходять, як Василь) до усвідомлення свого призначення на землі і власної ролі у виконанні Божої волі.
На шостому уроці поглянемо на «Марусю» як на твір народний, який виразив демократизм ідеології романтиків. У творі немає романтичних характерів і обставин, але вплив ідей романтиків позначився, як ми вже відзначали, на виборі героїв із селянського середовища, на описах побуту українського народу, його звичаїв, обрядів.
Сьомий урок – це узагальнення наслідків контакту сучасного підлітка, який вступає в життя, з атмосферою духовних цінностей першої половини XIX ст., а через неї – з філософією XVIII ст. Тут варто говорити про повість у контексті духовних пошуків і моральних цінностей молоді нашого часу.
Наступні два уроки повинні підсумувати здобуті учнями знання. Можна написати твір-роздум про порушені в повісті проблеми. Це має бути розмїрковуванья про суть щастя, сенс людського життя, про випробування, які випадають на нашу долю. Така робота дасть змогу учням випробувати свої знання і вміння, реалізувати їх у заданій моделі роздуму від тези через доведення до висновків.
Підсумувати вивчення творчості Г.Ф. Квітки-Основ'яненка може урок-диспут про шляхи пошуку сучасною молоддю свого ідеалу, смислу життя, звернення її до різних філософських учень. Учнів варто ознайомити з матеріалами Української Духовної Республіки і відкрити для них сучасні шляхи пошуку людиною самої себе, зокрема ті, що мають глибокі національні корені, давні традиції, апробовані нашими предками, і найсприятливіші для українця.
Джерело: УМЛШ. - 1993. - №11. - С. 46-50.
