Олена Пчілка. Хлопчик та ведмідь

Надворі був мороз лютий. А хлопчик сердешний плентається по улицях, тремтить. Де йому подітися? Батько-мати повмирали, рідні немає, а чужі не пускають... Ходить бідолашне та й зазирає у вікно, що там світло сяє, діти туляються та сміються — ото, либонь, там тепло, ото гарно! А попроситися хоч погрітися, так де там — усі туряють, а то ще й вилають, а пожалувать — ніхто не пожалує...
Отак доплентався хлопчик туди, де вже городові край. А там з поля вітер свище, а там пориває! Та за комір задуває, а руки мерзнуть, аж зашпори заходять, а сльози на очі набігають. Ото бідне хлоп'ятко! Воно ж таке маленьке, таке плохеньке, то всім про нього байдуже! Сіло воно собі, скулившись на сіні, до якоїсь повітки притулилось та й заплакало.
Аж ось чує — щось стугонить. Що за причина? Озирається — аж то двері в повітці розчинені, і вітер ними тарахкає. Ото добре! Іде хлопчина всередину, двері зачиняє, а там поночі, хоч око виколи. Та дарма! Добре, що хоч вітер отак наскрізь не проймає, як надворі.
Сунеться хлопець уподовж стінки напомацки, аж налапав щось здорове таке та волохате. «Ну се, либонь, собака такий здоровенний!» — думав собі хлоп'я. Взяв та й притулився до того хутра теплого, до теї ніби собаки, та й заснув так.
А то в повітці був не собака, а ведмідь такий здоровий. Його пан держав там прив'язаного собі на потіху. Ну, ведмідь того хлопчика не займає, сплять собі обоє цілу нічку, одно до одного притулилися.
Прокинувся хлопчик уранці, роздивляється на ведмедя — чудно йому стало. «Ну й здоровенний,— дума собі,— оцей собака, і де такий узявся?» А про те й гадки нема, що то така страшна звірюка,— він і зроду не чув, що то за ведмеді бувають. Устав хлопець, пішов собі милостині прохати по городі, а ввечері знову туди, до ведмедя, та й знову вкупі сплять.
Отак і повелося між ними. А тому ведмедю щодня їсти приносили у великому такому цебрикові; так ото хлопець як вернеться з вулиці, то й повечеряє тим, що ведмідь не доїв.
Одного разу якось забули принести ведмедеві їжі. Ну, нічого, поснули голодні ведмідь і хлопчик. Аж увіходить у повітку слуга з їжею, ліхтаря великого в руці держить. Що за диво! Бачить, той хлопець щільно до ведмедя притулився та й спить собі міцно, сердешний. Кинув слуга ліхтаря, а сам біжить до пана розказать, що бачив.
А в того пана, що його ведмідь був, саме тоді гості були. Як почули, що слуга розказує, так усі повставали, ідуть до повітки того дива побачити.
Збудилося хлоп'я, дивиться. «Ну,— думає,— тепер уже годі, побачили мене, певне, виженуть!» Шкода стало йому, що вже не можна буде до свого приятеля-ведмедя приходити. Та як обхопить рученятами ведмедя за шию, як заплаче гіркими слізьми! А ведмідь і собі заворушився та й собі став того хлопчика голубити, як уже там уміє,— спиною до хлопчика, а на гостей тих непроханих так люто поглядає, зуби вищиряє, гарчить. Ото було диво всім тим людям! А хазяїн розпитався, як те бідне хлоп'я туди попало, та зглянувсь на його, взяв до себе, став годувать та вчити, та й до розуму довів. І вийшли з того хлопчика люди.