Олена Пчілка. Світова річ (Дія V)

Хата Красовської, убрана краще.

ЯВА 1

Мар’я і Карпо, обтирають і становлять стільці.

К а р п о. От вам і стільці. Буде з вас. Я й там понаставляв!

М а р’ я. Та вже ж що буде! Це ваші стільці?

К а р п о. Та вже ж наші. У нас іще скільки кращих є! Слава богу, мебелів тих доволі маємо!

М а р’ я. Сказано, багаті ви з паном!

Кар по. Та вже так, що нашого Павлущенка чорт не взяв — придбав собі трохи! А от нехай ще тітка Яновська скапуститься, отоді — ф’ю-ф’ю! Тоді наш Павлущенко буде пан настоящий, бо поміщиком буде. Я не знаю, що се йому заманулось тепер жениться! Чи таку б він собі висватав, як достанеться йому Яновської добро? Сама перша панночка з дорогою душею пішла б!

М а р’ я. Овва! Начебто й наша панночка послідніша? Слава богу, вони в нас такі, що хоч би й кому до пари, не то що вашому плішивому Павлущенкові!

К а р п о. Еге ж, от у вас кучеряві бували, бували, а заміж не взяли, іде ваша красавиця за Павлущенка! А з гарними паничами якось розминулись!

М а р’ я. Ви не дуже-то з паничами! От сказали б ви краще, як ваш Павлущенко з своєю прекрасною ключницею, з панею Домахою, розминеться?

К а р п о. Що Домаха! Домаха — пустяк!

М а р’ я. Еге! Добрий пустяк: стільки літ у його жила!

К а р п о. Так що ж з того, що жила! Мало чого не буває! Звичайне, в кавалерськім стані... А оженився — на чорта ж вона йому? Іди, голубонько, на всі чотири вітри!

М а р’ я. Е, так-то й одкараскається!

К а р п о. Ну, звичайно, одчіпного дасть! Що ж, у Павлущенка грошей нема, чи що? На, любезна, скільки там та й іди з богом.

М а р’ я. Так-то Домаха грошима й загодиться! О, вона завзята! Ще коли б, господи сохрани, дання якого не дала панночці!

Кар по. Ну, дання — то се вже дурниця! Яке там дання! Стане вона губити душу! А от коли б вона бешкету якого не вчинила на весіллі, так се іменно страшно, бо вона правда що завзята. Так іменно треба пильнувати, поки хоть повінчаються. Се вже я й сам думав. Осе ж ви вже тут поки що самі порайтесь, я потім надійду, а тепер мені іменно треба додому: буду глядіти...

М а р’ я. Ідіть, ідіть!.. Таки швиденько й ідіть.

К а р п о. Ото як одправляєте! А воно й не подоба: сьогодні ж ми ваші гості, аж до завтрішнього ранку. То ви ж нас хорошенько приймайте!.. А завтра, значить, уже ми заберем вас до себе.

М а р’ я. Кого то «вас»?

К а р п о. Ну, вас! Обох молоденьких. Саму тільки стару покинем; а ви — наші!.. (Обіймає).

Мар’я (пручається). Ануте, які ви, справді, занадто довгорукі! А я ще, може, й не піду! Я ще не знаю, чи служитиму в Олександри Михайлівни, як вони будуть замужем та перейдуть до вас. Я ще сього не зважила!

К а р п о. Не зважили?.. (Обіймає).

М а р’ я. Не зважила! (Б’є Карпа в спину). Які ви всі швидкі обійматься! Ідіть лишень перше дайте лад у своїй хаті та загбдьте свою давнішу господиню, Домаху!

К а р п о (береться за плече). Одначе рука у вас нічого! А я думав, що ви такі тендітненькі!.. Се так!.. Знатиму, які-то бувають делікатні!.. Ну, піду вже, бодай би вона спричинилась, тая Домаха! (Глузливо). Прощайте, моє серденятко, делікатная Марусенько! Тепер уже страшно до вас підсипаться, хіба тільки по воздусі попрощатись. Бувайте здорові! (Посила рукою поцілунки й виходить в середні двері).

Мар’я (сама). Рукатий чортяка!.. Так уже дума зараз і обійматися! Пожди, я ще побачу, яка в тебе думка. Обійматься то ви всі голінні, а на який кінець?.. І таки небезпечно в двір до їх іти: хто його зна, чи та Домаха іменно одправиться? Таки панночка в непевну хату йдуть... аж мовби трохи шкода їх... Ну зате ж які багаті будуть! Сказано, який дом, які хваєтони, коні; уже ж не дурно всі так завидують, що й господи! В базарі тільки й мови, що про той шлюб! (Згодом). А панночка щось сумують! Начебто й нічого, а я бачу, що сумують!

ЯВА 2

С а ш а і М а р’ я.

С а ш а (виходить з лівого боку в шлюбному вбранні). Подивись, Мар’є, вже мене вбрали... Гарне вбрання?

М а р’ я. Ой боже, яке гарне!.. Та саме біле, і стьонжки, й квітки — все біле!.. Ну, звичайне, в панів така мода!.. (Обдивляється кругом і лапає рукою). Тонесеньке, та делікатне яке все! Чудесне!..

С а ш а. А гарна ж я в сьому вбранні, Мар’є?

М а р’ я. Ой, де вже не гарні! Просто як та лілея!

С а ш а. Лілея!.. (Дивиться в дзеркало). Тобі, мабуть, здається, що я дуже бліда?

М а р’ я. Ні, не так щоб дуже бліді...

С а ш а. Ну, нічого... То так здається через те, що я в самому білому. (Повертається до дзеркала). Мар’є, чом же ти мені весільних пісень не співаєш?..

М а р’ я. Отаке! Як же їх співати? Якось не приходиться!..

С а ш а. Чому ж не приходиться? Ти повинна співать, повинна радіти! Ти ж так само хотіла, як і мама, щоб я швидше заміж пішла, хоч би за кого попало! Ну, то радій же тепер!

М а р’ я. Та що ж, слава богу!.. Я й радію! Тільки ж співати якось на думку не приходилось... В панів же нема сього й заведеній!

С а ш а. Дарма! Що ж таке! Отже, Мар’є, я сьогодня сама собі весільних пісень співала...

М а р’ я. Чула я, панночко, чула, як ви співали в садку! Та плакали самі собі...

С а ш а. Я плакала? Ні... То тобі так здалось...

Мар’я. Ой, де вже здалося! Так плакали, що й господи. Я ж чула... І чого-таки вам, панночко, плакати?

С а ш а (з сльозами в голосі). Зовсім я не думала плакать!.. Неправда!.. Чого мені плакать? Так тільки часом смутно зробиться! (Заливається сльозами).

Мар’я (крізь сльози). Годі, годі, панночко!.. Не плачте!.. Годі, Олександро Михайлівно! Мама побачать, будуть гніваться...

С а ш а. А! Тепер мені все одно! Уже недовго в їх буть! (Утирає сльози). Ну, нічого... пройшло вже... То так... (Ніби поправляється перед дзеркалом).

М а р’ я. Ох, піду ж я!.. Що в мене тієї роботи! Господи, скільки роботи! (Виходить вліво).

С а ш а (сама). Боже мій! Ще треба й веселу вдавать! Як же: наряджена! По-шлюбному, по веселому!.. Що ж! Як і в домовину кладуть дівчину, то теж убирають у все біле, а я ж чую, виразно чую, як у мене всередині душа моя умирає... Прощайте, мої надії, мої мрії, прощай все! (Плаче). Убирали... Зійдуться люди, повезуть до церкви... Буде й одправа... одспівають мене... Чом же мені наших весільних пісень не співають?.. Вони смутніші похоронних...

Підеш, матінко, підеш, рідная,
Моїми стежечками
Та поллєш грядку, пахучу мнятку
Дрібними слізоньками...

Ох, поллєш, мамо, поллєш! (Плаче). Боже мій. Я знов плачу!.. Та як же мені не плакати? Коли плачуть і ті, що йдуть за любого,— плачуть, поки-даючи рідний куточок,— то як же не плакать мені, ідучи за нелюбого, огидлого!.. Боже мій, мене вбивають, я вмираю, і ніхто, ніхто не заплаче по мені, ніхто не пожалує мене! Боже мій! (Плаче).

ЯВА З

Саша і Красовська.

Красовська. Сашуню, ти тут? А я тебе шукаю...

Саша (кидається до Красовської). Мамо, мамо, пожалійте мене!! Я така нещасна!.. (Плаче).

Красовська. Сашуню, бог з тобою! Чого ж таки ти нещасна?

Саша. Нещасна, мамо, навіки нещасна!.. (Плаче).

Красовська. Годі, Сашуню! Годі, моя дитино! Не плач, як же можна плакати! Очі ж будуть заплакані!

Саша (одвертається од Красовської). Тільки се вас турбує?!

Красовська. Та як же, моя дитино, люди замітять, судитимуть...

Саша (сама собі). Тільки се турбує!.. Нікого нема, нікого... Рідна мати, й та не пожалує!.. Нікого! Нікого! Нікого! (Хитаючись, виходить управо, в садок).

ЯВА 4

Зайчевська, входить зліва.

Зайчевська (дивиться вслід Саші). Куди ж це вона пішла? А я хотіла подивиться, як у неї шлейф лежить.

Красовська. Та нехай собі трохи просвіжиться на ганку — цвітніша буде! А то справді, може, змучилась, поки ви її зачесали та вбрали. (Сідає).

Зайчевська. Тай нехай!.. А от бачите, Настасіе Андріївно, таки добре зробили, що мене послухали; а то де ж таки! (Складає руки). Хотіли шлюбне плаття — декольте пошити! Се вже просто був би чистий скандал! (Сідає й закурює).

Красовська. Чого ж таки, хай бог милує, скандал! За наші ж часи робили з викотами? Я сама в викоченому платті вінчалась!

Зайчевська. Ха-ха-ха! Бодай вас! Згадали колишнє! Од тієї пори, я думаю, мода трохи перемінилась! Ха-ха-ха!

Красовська. Тай сількісь, нехай і перемінилась!..

Зайчевська. Та зовсім-бо таки й не подоба: кавалерам уже нічого видивлятися, було перше дивиться, а ради молодого теж не подоба так убиратись! Нема чого!..

Красовська. Тай про мене! А от, Любов Іванівно, яку мені штуку модистка зробила: адже ж не встигла всіх платтів пошить. Тільки шлюбне та візитне й кінчила! Сказано, Яків Степанович так заспішився, що й господи! Швидше, швидше, та й годі!..

Зайчевська. Ну звісно! А скажіть, будь ласка, білі кохти пошиті?

Красовська. Та кохточки пошила.

Зайчевська. З тими дірчастими вставками, що я казала?

Красовська. Та ні... За тії Хася дуже дорого хотіла. Я простіші взяла; та воно якось і приличніше буде.

Зайчевська. Ну вже з вами, Настасіє Андріївно! Як-таки можна скупитися в такому ділі?! Та ви знаєте, що тепер у всіх, у всіх чисто таке за-веденіє, щоб у молодої були білі кохти як можна кращі!

Красовська. Ну, вже не знаю, для чого! Уже ж, здається, вони свої будуть, так для чого ж тії химороди?

Зайчевська. Ах! Що з вами говорити!.. Покажіть мені, що там вона пошила! Треба ж одну положить...

Красовська. Та й подивіться, Любов Іванівно! Вже ж я, їй-богу, не знаю, як там що. Далебі, аж у голові вернеться од того клопоту!.. Та ще от що, Любов Іванівно, я думаю: як то воно буде з ключницею Якова Степановича?.. Чи він таки справді її одправить?

Зайчевська. Ну що це ви, Настасіе Андріївно! Яків же Степанович — благородний чоловік. Звісно, одправить! Я бачила, що вже й підвода для неї стояла: у Яновщину, мабуть, поки що одправить, до тітки. Ні, ви про це й не клопочіться! (Встає, дивиться в вікно).

Красовська (встає). Ну, заспокоїли ви мене. Так ходім же на кохти подивитесь, бо мені ще треба там розпорядиться. Ох, ще мені той проклятий кухар з своїми витребеньками у печінках сидить! То йому мигдалів, то ванелії, то чорт його батька зна що видумовуе! А вже що того масла та сахару пішло, то я вже й не знаю!.. Ну, ходім же, Любов Іванівно, подивитесь!

Зайчевська (встає й бачить через праві двері Стасенка). Пождіть одну хвилиночку! Ондечка наш боярин іде! Треба ж йому квітку пришпилити!

Красовська. Який боярин?

Зайчевська. Та Стасенко ж. Онде з Сашею вітається...

ЯВА 5

Ті ж і Стасенко, за ним Саша, виходять справа.

Стасенко (до Красовської). Добридень! Може, я зарані! Так уже, знаєте, поблизу, по-сусідському!

Красовська. Нічого, нічого!

Зайчевська. Ідіть, ідіть, пане боярине!

С т а с е н к о. А, й ви вже тут, Любов Іванівно! (Вітається). Нуте, а ви ж при якому уряді? Світилкою, може, будете?

Зайчевська. Ха-ха-ха!.. Не знаю, може, й світилкою! А поки що йдіть, я вам квітку пришпилю! (Пришпилює білий букетик).

Стасенко. Добре! добре! Вже по хвормі, так по хвормі!

Зайчевська. Авжеж! От уже! Чудесно! Ах, та й гарні ж ви сьогодня! Ій-богу, ви чогось покращали! Просто як намальований.

Красовська. Ходім-бо вже, Любов Іванівно, їй-богу, мені ніколи!

Зайчевська. Тай ходім уже, ходім! (На ході до Стасенка). Картинка! Прямо картинка!

Виходять з Красовською вліво.

Стасенко. Ха-ха!.. (До Саші). Нуте, Олександре Михайлівно, дайте ж на вас краще роздивитися! Ви ж уже при всій шлюбній хвормі!

С а ш а. А, прошу вас, хоть ви дайте спокій!.. (Сідає).

Стасенко. Отак! Уже ж сьогодня весь город прийде дивиться на вас та завидувать!

С а ш а. Ну, то весь город, а то ж таки ви!

Стасенко. Що ж!.. Чому ж і мені не дивитись? Не забувайтесь того, Олександро Михайлівно, що я й потім буду до вас придивлятись: якою-то ви людиною будете, пішовши за Павлущенка!

С а ш а. Придивляйтесь, Миколо Петровичу! У мене ж думка не тільки самій не зійти з людської стежки, а навіть і чоловіка свого зробити людиною.

Стасенко (встає). Вашого чоловіка? Ну, се тяжке завдання!.. Сього вже ваша краса не зробить! Невже ви заміряєтесь перемінити увесь той грунт, на якому виріс ваш наречений і проізростає, аки пишний цвіт? Ох, Олександро Михайлівно, коли б хоч бог дав, щоб вас отой грунт не засмоктав.

С а ш а. О ні! Сього вже не буде! Ну, та годі про сі речі! Скажіть мені краще, Миколо Петровичу, як же там... з Голубом? Що він? Як?..

Стасенко. Хіба ж ви не знаєте? Голуб вибирається в Київ, до університетського екзамену готуватись. Здається, вже й поїхав.

С а ш а (стурбовано). Поїхав?.. Невже?.. От як!..

Стасенко. Еге ж, се таки я й умовив його. Цілий тиждень вовтузився з ним та з Голубихою, а таки вмовив...

С а ш а (упалим голосом). Ну... і що ж?.. Він не такий уже?..

Стасенко. Ні, здається, нічого, мовби оді-йшов.

С а ш а. Так... Ну й гаразд... Слава богу!

Стасенко. Та вже ж, слава богу,— звісно, не вам слава, Олександро Михайлівно!

С а ш а (встає). Ах, годі про се, Миколо Петровичу!.. Все одно я не могла б за його піти. Перш усього мама б цілу бучу зчинила, якби я задля його занедбала Павлущенка. Та й що тепер про це говорити? Самі ж ви кажете, що Василь Митрох-ванович уже заспокоївся, забувсь, ще й так швидко,— ну, й чого ж?.. Іменно — слава богу! Чудесно! А то я тільки перешкодила б йому, збила б його з тієї кращої дороги, по котрій він тепер піде. Я дуже рада!

Стасенко. Так, так, говоріть, говоріть! А чого ж вас так уразило і ви навіть засмутились, почувши, що Голуб забув вас, себто що він трохи заспокоївся?..

С а ш а. Хто? Я — засмутилась? Хто ж вам теє сказав? Зовсім я не думаю смутитися! То ви он якийсь непритомний: за тими жартами й не догляділи, що Зайчевська вам косо букета пришпилила! Ідіть сюди, я поправлю! (Стоячи, пришпилює букета тремтячими руками).

Стасенко. Та що букет — дурниця! А от побачите, як я зручно (заводить, підіймаючи руку) возложу на главу вам вінця!

С а ш а (нервово). Годі вже! Годі!!

ЯВА 6

Ті ж і Зайчевська, швидко йде з лівих дверей.

Зайчевська. Ну, справила своє діло! Слухайте, Миколо Петровичу, ходім поки що в садок, пошукаєм квіток на букет.

Стасенко. Ходім, ходім! Вашу руку, пані світилко! (Бере Зайчевську).

Зайчевська. Підемо, підемо по квіточки! (До Саші). У вас там ще єсть квітки?

Саша (зітхаючи). Ні, в нас уже ніяких гарних квіток нема... одцвіли!..

Зайчевська. Ну нічого. Ми так собі на ганку посидимо з моторним боярином! (Виходить в садок під руку з Стасенком).

Саша (сама). Так от як?! Василь Митрохванович Голуб заспокоїлися? Швидко... швидко!.. Поїхав собі в Київ! А я, дурна, клопочусь, турбуюсь! Гай-гай!.. Так от які вони, всі ті «вірні» та «щирі»! Один насміявся, другий — просто забувся!.. Чого ж я журюся? Чого сумую? Хто ж є коло мене? Де ж та хоч одна прихильна душа, що пожаліла б мене від серця? Нікого! Нікого!.. Стасенки, Голуби цілий світ готові порятувати, а коли тут поблизу людина гине, пропадає, то й байдуже! Навіть не пожаліє ніхто. Ха!.. Я сама по собі плачу!.. Ні, вже ж коли так, то нехай уже іменно «Ісаія лику є»!

ЯВА 7

Красовська біжить з лівих дверей, Забчевська — з садка, за нею йде Стасенко.

Красовська. Сашуню, Яків Степанович їде!

Зайчевська. Жених! Жених їде! Я вже чую: його хваїтон туркотить!..

Всі кидаються до вікна.

С а ш а. Уже... (Стоїть збоку).

Стасенко (дивиться в вікно). Фу-фу!.. Котять двома хваїтонами!.. Попереду жених з Хведором Івановичем, а позаду — шахвер з букетом!

Зайчевська. От бачите, Настасіе Андріївно, добре, що молода вже вбрана.

Красовська. Та добре ж, добре!.. (Метушиться, мовить тихо Саші). Сашуню, чого ж ти якась така?..

С а ш а. Ні, мамо, я нічого!

ЯВА 8

Ті ж, Павлущенко, Богуш та Малинка з букетом.

Павлущенко (іде попереду). Ось і ми! Здорові були, мамінько! Рекомендую: Іван Миколайович Малинка, буде за шахвера в мене! З Олександрою Михайлівною він знайомий.

Красовська. Дуже раді. Дуже раді!..

Богуш. Здоровенькі були! (Здоровкається з іншими).

Павлущенко (до Малинки). А покажи сюди букета! Не помняв? (Роздивляється букет і поправляє).

Малинка. Таке й вигадаєте! Чого б таки я помняв! (Обходить, вітається з іншими, потім весело шепочеться з Зайчевською).

Богуш (підходить до Красовської). Здорові були, Настасіє Андріївно! З великим днем вас поздоровляю!

Красовська. Спасибі, Хведоре Івановичу, спасибі! Дав бог діждати! (Потім говорить з Богушем нишком).

Павлущенко (підходить до Саші). Здорові, Олександро Михайлівно, моя зоре ясна!

С а ш а. Здорові... (Подає руку).

Павлущенко. Обидві!.. Весьма і весьма! (Бере руки Сашині, цілує). Оце ж букет! (Оддає). А ось я вам привіз (виймає з кишені подарунки) подаруночок... (Одкриває медальйон на цепочку й браслет, подає Саші). Отеє браслета від мене, а осе щось таке на шию від моєї тітки: се з її старинних вещей.

С а ш а. Спасибі...

Павлущенко. Весьма і весьма! (Одходить і вітається з Зайчевською і Стасенком).

Зайчевська. Дивіться, дивіться! От прелість! От прелість!!

Богуш (штовхає Красовську локтем). Га?.. Які подаруночки уджигнув!!!

Красовська. А-а-а!..

Павлущенко (до Саші). Не одкажіте ж надіти на вашу лебедину шийку й ручку. Як там воно надівається...

Зайчевська. Стривайте, стривайте! Ось я покажу! (Надіва).

С а ш а. Та, може б, не надівать тепер?..

З а й ч е в с ь к а. О ні! Як можна женихівського подарунка не надівать!.. Нехай всі бачать! (Надівши). Отак! Тепер наша Олександра Михайлівна в золотих кайданах!

Красовська. Дай боже й всім таких кайданів. (Придивляється з Богушем ближче до Саші). Чудесно!..

С а ш а (стоїть, спершись на крісло). В кайданах...

Зайчевська. Нуте ж, Якове Степановичу, тепер і ми вам прикрасу причепимо! (Бере білий букетик з столика, пришпилює Павлущенкові, потім сідає між Стасенком і Малинкою).

Павлущенко. Чіпляйте, Любов Іванівно, се орден приятний і весьма! (З букетиком). Нуте, ма-мінька, як же воно буде? До церкви зараз?

Красовська. Як хочете, Якове Степановичу! Хоч і зараз...

Зайчевська. Куди там? Ще рано! Рано! Як можна?

Б о г у ш. Хе-хе-хе! Се ж, бачите, йому хочеться, щоб уже піп швидше руки зв’язав. От тобі й козак!.. (Сміючись, тихо говорить з Красовською).

Павлущенко. Та про мене — можна й пождать! Пождемо... Та я б то й радніший Малинку уперед послать, а самому тут побуть: поки, знаєте, протоєрей, та сеє, та теє... Чого ж мені там самому страждать? (До Саші). Ви ж не поженете мене від себе, Олександро Михайлівно? Можна зостатись? (Цілує руку).

С а ш а. Коли хочете, зоставайтесь...

Павлущенко. Що се в вас такі ручки хо лодні?

С а ш а. Так щось... нездужаю трохи...

Павлущенко. Овва! Простудилися, певне! (Сам собі). Е, нізащо в світі не поїду сам! Вона ще тут якусь штуку викине!.. Так, може б, ми, ма-мінько, чайку випили б поки що? Он бачите, Олександрі Михайлівні холодно!

Красовська. Можна, можна, Якове Степановичу! Зараз! У мене вже самовари киплять! (Швидко виходить).

Б о г у ш. Оті гаразд! (Сідає).

Павлущенко. Треба глядіти нашу Олександру Михайлівну! Як же ж можна!.. Сядьте, моя княгине! (Сідає коло Саші й гладить її руку). Ну, Малинко, так ти, братику...

Малинка (весело до Зайчевської). Присягаюсь вам богом!..

Павлущенко. Ото забазікався!.. Не чує...

Б о гуш. Та вже звісно — Любов Іванівна! Та заговорить.

Павлущенко. Малинко! Та чуєш-бо? Іди сюди!

Стасенко (до Малинки). Вас Яків Степанович кличе.

Малинка (встає). Га?.. Що таке, Якове Степановичу?.. (Йде до Павлущенка).

Павлущенко. Слухай! Бери ти меншого хваїтона і їдь до церкви сам,— значить, уперед,— там уже все чисто розпоряди. А за мене скажеш протоєреєві, що я разом з молодою приїду. Тут же близько!

Малинка. Добре, Якове Степановичу, так і скажу. (До Стасенка). А ви ж як? Може, й ви зо мною поїдете?

Стасенко. Я не знаю. (До Саші). Як моє начальство? Дозволяє?

С а ш а. Як хочете,— можете!

Зайчевська. Рушайте, рушайте, Миколо Петровичу! А то потім ми всі не помістимось у хваї-тоні. Ось і я з вами! (Накидає шарф на голову й береться під руку з Стасенком). От поки там хто, а ми з хорошим боярином попереду. Ха-ха-хаІ

Малинка. Отака ловись!..

Стасенко (до всіх). До милого побачення! (Виходить з Зайчевською).

Малинка. Пождіть же мене! (Хоче якнайскоріш вийти).

Павлущенко. Так гляди ж там, Малинко, щоб усе було гаразд! Я там уже просив, щоб і світло, й півчі — все якнайкраще!

Малинка. Добре, добре, Якове Степановичу! Я все знаю! (Рушає).

Павлущенко. Та слухай! Щоб і отець Павло гарну ризу надів, а то Макаровського в такій вінчав, що страм було дивиться!

Малинка. Добре! Я знаю!

Б о г у ш. Се вже іменно, що страм було дивиться!

Павлущенко (до Малинки). Так чуєш же, не забудься сказать!

Малинка. Та ні, ні, не забудусь! Як же можна! (Йде до дверей).

Павлущенко (навздогін). Та щоб і в дяків усе гаразд було, щоб вони там якого дірявого коверчика не положили! Чуєш?

Малинка (в дверях). А, боже мій! Чую я, чую! Знаю добре й сам! Ій-богу, за кого ви мене маєте?! Чи мені першина! (Виходить в середні двері).

Павлущенко (гукає). Так чуєш ти, Малинко, гляди мені!

Малинка (за сценою). Чую! Чую:.. Фу!.. Клопоту таки доволі з тим вінцем!

Б о г у ш. А таки треба добре розпорядить, бо народу буде сила.

С а ш а. Невже?..

Б о г у ш. Аякже!

Павлущенко. Та чого ж ви боїтесь? Чорт їх бери!

С а ш а. Я не боюсь нікого.

Б о г у ш. Звичайне! Нехай дивляться!

ЯВА 9

Красовська і Мар’я, несуть чай з різними додатками.

Красовська. Ось готовий чай! Поживайте!.. Сашуню, пий, моя дитино.

Павлущенко. От ми зараз Олександру Михайлівну напоїмо! Пийте, моя княгине!

Всі п’ють чай.

М а р’ я (набік). Ну й радий же Павлущенко! Сказано, аж лисина блищить! (Виходить).

Павлущенко. Весьма і весьма приятно! Отак собі гарненько нап’ємось, тоді й рушимо вкупі.

Б о г у ш. Воно таки й краще отак напитись. А то ж потім повна хата гостей буде.

Павлущенко. Та ні, я, шануючи волю Олександри Михайлівни, скоротив реєстра. Бачите, Олександро Михайлівно, який я слухняний: зробив по-вашому!

С а ш а. Дуже вам дякую за те!

Павлущенко. Отже за тую слухняність зробіть і мені ласку: поїдьмо після вінця до тітки Яновської.

Б о гуш. Звичайне, звичайне, така особа... Красовська. Та й чом же не поїхать? Павлущенко (бере Сашу за руку). Вона добра старушка, вона вам буде така рада...

С а ш а. Добре вже, поїду... все одно... Павлущенко. От дякую так дякую! (Цілує руку). Весьма! (Цілує другу руку). І весьма!

ЯВА 10

Ті ж і гості:

старші пані з двома панночками.

Гостя. Здорові були, Настасіе АндріївноІ Ми вже, знаєте, до церкви не підемо,— там буде великий натовп,— так ми вже просто до вас!

Красовська. Просимо, просимо! (Гості вітаються з іншими). Сідайте, будьте ласкаві! Ось... чайку! (Встає).

Гостя. Та ще поспіється! Не турбуйтесь, На-стасіє Андріївно! (Всі сідають).

Красовська. О, яка ж там турбація.

ЯВА 11

Тіжі Малинка — з середніх дверей.

Малинка. Якове Степановичу! Протоєрей уже в церкві і навіть сердяться, що вас нема! Казали, щоб ви швидше приїздили з молодою, бо вже все чисто готове! Так я оце одним духом знов сюди — по вас! Уже, будьте ласкаві, не розсідайтеся! Як таки можна заходитися чай пити?!

Павлущенко. Та зараз, зараз!.. От дай же хоть склянку допить!..

Б о г у ш. Публіки багацько, Іване Миколайовичу?

Малинка. Сила!.. Я вам говорю: сила! І в церкві, й коло церкви — страх! Просто вам увесь город зібрався. Де ж, коли навіть генеральша Тамаліїха з сином приїхала!

Б о г у ш. Та не може буть?!

С а ш а. А... І вони єсть?

Малинка (Саші). Як же! І, представте, підходить до мене й до Стасенка Тамалієнко та й питається: «А що ж се,— говорить,— молоді не їдуть?

Чи не вийшло там чого-небудь?» А я кажу: «Що ви,— говорю,— таке говорите? Що ж би могло таке вийти?! Зараз приїдуть!»

Павлущенко. Сіль та печйна йому в зуби! От шельма!

С а ш а (встає). Рушаймо ж, рушаймо!

Павлущенко. Та от, я вже готовісінький, аби ви! (Теж встає, виймає рукавички).

С а ш а. Я зараз!.. (Іде з-за стола). Віктор Константинович дожидає. (Виходить вліво).

Красовська. Ох, правда, вже треба поспі-шатися, коли протоєрей жде!..

Г о с т я. Так, звичайне! Коли б тільки не забулись чого, поспішаючи.

Красовська. Ох, іменно! (Метається).

Малинка. Персні у вас, Якове Степановичу?

Павлущенко. У мене.

Гостя. А свічі?

Красовська (коло столика). Свічі!.. Осьдечка свічі, не забудьтеся!

Малинка. Давайте сюди! (Бере з столика свічі). А платок, зв’язувать руки, уже там, у церкві.

Богуш. Так, значить, рушаємо! (Встає).

Павлущенко (надіва рукавички). Так, ма-мінько, поблагословіте нас, та й рушимо!

Красовська. Поблагословлю, Якове Степановичу, поблагословлю!.. Не діждав мій старий благословити єдину дочку, зоставив нас, як той горох при дорозі... Тепер от уже... нехай з вами господь судить щасливу долю! Жалуйте, Якове Степановичу, мою Сашуню: вона в мене одиниця, звикла до любові, до шани. Жалуйте її!..

Павлущенко (цілує руку). Не турбуйтесь! Як ока в лобі глядітиму.

Красовська. А я од найщиршого серця поблагословлю вас!

ЯВА 12

Тіжі Домаха — вбігає з середніх дверей.

Домаха. Що ви робите?! Що ви робите?! Схаменіться! За ким ви хочете втопить свою дочку? За оцим волоцюгою? За оцим падлюкою?

Разом І Павлущенко. Боже мій! Домаха!!

всі 1М а л и н к а. Лишенько!..

Гості. Боже мій. Що це таке? Звідки вона? (Шепнуться з Малинкою).

Павлущенко. Божевільна!

Домаха. Хто? Я божевільна? Чим я божевільна? Хіба тим, що вірила, як ти п’ять літ дурив мене, що оженишся зо мною та взакониш хлопця? А ти не здурів? Дивись ти! Радіє, що з молодою панночкою береться! Та ти, дурасію, думаєш, що вона любить тебе?! Вона гроші твої полюбила, от що!

Красовська (заламуючи руки). Боже мій!!

Гості. Господи! Яке говорить!!

Б о г у ш. Біжіть, на милость бога, задержте там Олександру Михайлівну, щоб не нахопилась.

Панночка хутко виходить вліво.

Домаха. Так, гроші, гроші твої полюбила!

Красовська. Якове Степановичу, та що ж це таке?..

Гості. Скандал!

Павлущенко (ходить). Що з навіженою зробите!

Домаха. Ах ти ж мерзенний! (До Красовської). А ви, пані, чого умліваєте? Хіба не чули про мене? Не знаєте мене, полюбовниці Павлущенкової? Чи, може, я вам про вас яку новину сказала?! Звичайне, ви на гроші пожаднились, отож і підлестились укупі з своєю дочкою! Та скажіть ви своїй прекрасній панночці, що їй ті гроші й худоба боком вилізуть!

Красовська. Господи, боже мій! Який дешпет!

Б о гуш. Іди, любезна, звідси! Не груби, а то погано буде!

Домаха. Що?!

Павлущенко. На ось тобі сто карбованців!

Домаха. Що? Ти мені гроші тичеш? (Вибива гроші). Задавись ти ними, хабарнику чортовий! Ти думаєш, як тебе можна з душею купить за гроші, то так і всіх? Ні, мене не купиш, падлюко!

ЯВА 13

Ті ж і паламар.

Паламар. Протоєрей казали, що як молоді зараз не приїдуть, то вони замкнуть церкву і підуть додому.

Б о г у ш. Добре!.. Зараз...

ЯВА 14

Ті ж і Карпо — вбігає з середніх дверей.

К а р п о. Домахо Микитівно!.. На милость бога, ідіте звідси! Я вас прошу!!

Павлущенко. Веди її!!

К а р п о (бере Домаху). Домахо Микитівно! Ходімте!

Домаха (до Карпа). Геть, сатано! Очі видеру!! (До Павлущенка). Кого? Мене виводити?! Ану спробуй! Не бійся ти, піду я сама! Ти боїшся, що я прийшла не пускать тебе до шлюбу? Не журись: хоть не тільки до шлюбу, хоть к чортовому батькові під лотоки з своєю панночкою, так мені все одної Я до тебе не в’язнутимуі Мені тілько хотілось плюнуть тобі в очі у хаті в твоєї панночки! Ось тобі: пху!

Гості й Красовська. Боже мій!

Богуш (до Красовської). Не турбуйтесь, вона зараз піде.

ЯВА 15

Ті ж і Саша — з лівих дверей.

С а ш а. Я готова!

Всі. Ах!!

Домаха. Ось вона! Ха-ха-ха! Павлущенкова молода! Хто ж повірить, що вона тебе любить! Звісно, вона гроші твої полюбила, дурасію, гроші! Молода вона, та знає, де раки зимують: на гроші та на худобу твою поласилась!..

Красовська. Боже мій!.. Та що ж се таке?..

Домаха. А ви се, пані, чого так приндитесь? Що ж! Я хіба неправду кажу? Звісно, ви на худобу його поквапились, і більше нічого! Запродали свою дочку! Вам байдуже, що я з його дитиною піду в старці, аби вам та вашій дочці панувати. Що ж, я піду з його хати! Заважати вам не буду! І здихати під тином не буду з його сином, я собі раду знайду. А сюди я тільки того прийшла, щоб привселюдно плюнути вам усім межи очі. Пху! І йому, вашому молодому, і вашій дочці-запродан-ці, і вам. Сказіться ви тут всі! Пху!.. (Рушає до виходу).

Всі. Ох господи!..

С а ш а (спиняє Домаху). Стійте! Візьміть собі свого пана!.. Батька вашої дитини!.. Я не хочу його! Я зрікаюся свого слова!.. (Зриває вінок з голови). Мамо! Я не йду до вінця.

Богуш (хватається за голову). Господи!

Павлущенко. Як се так — не підете до вінця?

С а ш а. Так! Не піду. Мамо! Хіба ж можна стерпіти таку зневагу? Згадайте ви тата, хіба б він попустив такий сором, таку ганьбу і вам, і мені!

Красовська. О боже мій, боже!..

Павлущенко. Та як же се так?! Та що ж се таке?.. Протестуюсь!..

Богуш. Сього не може бути, Олександро Михайлівно, щоб зривати слово перед вінцем!.. Настасіє Андріївно! Що ж се таке?! Невже ж ви се попустите?

Красовська. Хведоре Йвановичу! Як же й нам таке стерпіти? Нехай ми бідні, зубожілі, та й у нас же якийсь гонор єсть! Як нам прийняти отаке страмовище?!

Богуш. Яке страмовище? Що якась навіжена прийшла та наторочила дурниць, так зривати шлюб? Тут немає нічого соромного; се світова річ! Згадайте Івана Івановича, як Машка йому в самій церкві іменно плюнула межи очі, та й що ж таке! Машку вивели, а Іван Іванович став і повінчавсь.

Павлущенко. А в Полтаві хіба не було, я сам читав, що на улиці, перед тим як молодим сідать у хваїтон, вирвалась отака ж навіжена та при всьому народу по пиці дала молодому; так що ж таке? Зривати шлюб?! І не думали: сіли, поїхали й повінчались!

Домаха. То ти ще й сього хотів би дознати?

Павлущенко. Цур тобі, пек, сатано!

С а ш а. Хай інші роблять, як знають! А я не можу! Ось ваші подарунки, я вам більш нічого не винна. (Зриває медальйон і браслета, кидає додолу).

Павлущенко. Як нічого? А той дешпет, що там біля церкви увесь город стоїть, дожидає?!

С а ш а. Нехай дожидає!

Красовська. Увесь город!..

Саша. Мамо! Можна терпіти все, опріч зневаги! Вона сказала правду — я хотіла продать себе ради вас; але тепер не продам, не продам! Нехай не тільки двір наш ріжуть, нехай мене ріжуть — я не піду! (До Павлущенко). Беріть ваші дарунки й гетьте від нас. Ідіть до своєї сім’ї!

Б о г у ш. Ходім, Якове Степановичу! (До Красовської). Але знайте, що й моя нога тут не буде! Ходім! (Бере за руку Павлущенко).

Павлущенко. Піду! Скажу всім, що се якісь божевільні! Добре, що господь од таких одвернув! Н-ну!.. Будете ж ви мене пам’ятать! (Виходить, за ним всі інші).

ЯВА 16

Красовська, Саша, потім Голуб.

Красовська. Боже мій, боже! (Плаче, падаючи на стілець).

Саша. Не плачте, мамо! Нам зосталося чесне ім’я!

Голуб уявляється справа.

Заспокойтеся, мамо! (Стає біля Красовської на коліна).

Голуб. Ні, вам зосталося ще одно: моє вірне, найщирше серце!

Саша (встає). Василь Митрохванович?!

Голуб. Я... я... (Бере Сашу за руку).

С а ш а. Ви, значить, ще тут?..

Голуб. Тут. Я не міг виїхати. Я не знаю, яка сила не пустила мене і... привела сюди. Я чув усе... Не бійтеся мене, я не схочу нічого... Я не казатиму вам про себе... Тільки знайте, що я віддам своє життя, щоб піддержати вас.

С а ш а. Друже мій!.. Мамо, ми не одинокі!

Кінець